Історія

Гостинно запрошуємо!

Сайт цекровної громади сіл Півні та Дмитрівка Фастівського району Київської області

Засновано 03.10.2013

 

Історія

 

І. Дуже давня та часи Київської Русі

Церква Іоана Золотоустого як будівля, належить територіально до села Півні. Але в різні часи була рідною церквою для жителів сьогоднішніх сіл Півні, Дмитрівка, Волиця, Кожанки та зниклої у середині ХІХ століття Забари Песківки.

 

Село Півні є дуже давнє. Впевнено ми не можемо сказати коли і ким воно було засновано і яких розмірів воно досягало, але відомості про цей населений пункт походять з грамот Київської Русі.

 

У 1864 році вийшла в світ книга Лаврентія Івановича Похилевича «Сказання про населені місцевості Київської губернії». Над цією книгою автор працював майже 10 років і за роботу над нею отримав малу Уварівську премію. Це була унікальна робота для того часу і як показали події наступного століття, унікальна праця для нас нащадків. Сам Лаврентій Похилевич народився не далеко від нашої місцевості в селі Горошкові Таращанського повіту Київської губернії (нині Тетіївського району Київської області). Він походив із давнього роду священиків та довгий час працював службовцем у Київській духовній консисторії.

Ми можемо впевнено сказати, що нащі діди і прадіди читали цю книжку. Вона була дуже популярна у жителів Київської губернії.

 

Про села Півні, Дмитрівку та Волицю Похилевич пише таке:

«ПИВНИ, очень древнее село (см. Грамоту Владимира Ольгердовича под описанием Сквиры), на правой стороне реки Унавы. Жителей обоего пола 846 православных и 28 римских католиков. В некоторых старых документах называется также Петухами.

Церковь деревянная во имя Иоанна Золотоустого, построена около 1738 года, как видно из визиты, в 1746 году происходившей. По штатам состоит в 4 классе; земли имеет 56 десятин.

Противоположная сторона реки Унавы принадлежит к Хвастовскому казенному имению. Заречная часть села, населенная уже казенными жителями в числе 509 душ обоего пола, называется Дмитревкой; а немного ниже по реке Унаве, на левой стороне, в 3-х верстах от Дмитревки казенная деревня Волица, в коей 695 душ. В 1740 году Пивнянский приход составляли: 23 дома в Пивнях и 26 в Кожанке. В обоих селах способных к исповеди считалось 260 душ обоего пола, а с детьми до 400 (см.виз. 1740 г. Белоц. дек.). Священником в то время был Иоанн Зубрицкий.»

 

Імовірно історія села Півні часів Київської Русі була тісно пов'язана з історією села Триліс, яке довгий час було містечком. Ось що ми знаходимо у Похилевича:

"...Половецкая страна простиралась, как можно заключить из сведения мест древних летописей, в коих говорится о половцах, на юг от Киевской области по обоем сторонам Днепра. Русские князья иногда собирались против них в Переяславле и шли оттуда на юг к Дону, а иногда по сю сторону Днепра и гнали половцев через Рось за Буг.

... Из привиллегии Владимира Ольгердовича (1362-1398) и Александра (Олелька) Владимировича (1398-1455), князей Киевских, некоторые заключают, что Тугорхан, князь половецкий, на дочери которого женился в 1094 году великий князь Киевский Святополк, владел Сквирой, Трилесами с окрестностью и др. местами. (А село Пивни отстоит от Трилес всего в 8-ми верстах.) Потомки этого князя татарского или половецкого происхождения, называвшиеся князьями зе Сквира Половцы-Рожиновскими владели обширными владениями в нынешних уездах: Сквирском, Васильковском, Радомысльском, Киевском и за Днепром."

Ще у Похилевича під описом Триліс читаємо:

«Есть документальные следы, что Трилесы, или Трилесин, в конце XIV века (1380-ті роки) уже существовали. Это мы видим из привиллегии Владимира Ольгердовича, князя Киевского, подтверждающей пожалование предками его Трилес и других владений Юрию зе Сквира князю Половцу-Рожановскому. В 1593 году Жигмунт III жалует в пожизненное владение своему дворянину Валентию Черминскому Трилесы с селениями: Петухи или Пивни, Боче и Вольки.»

З цього запису ми бачимо також підтведження того, що у 1593 році, тобто у XVІ столітті село Півні, а можливо і Волиця вже існували.

 

Ще одним доказом ранього існування Півнів є карти Боплана.

Гійом де Боплан - відомий французький військовий інженер картограф. Він більше 16-ти років (з кінця 1620-х до початку 1640-х років) працював на запрошення польского короля Сигізмунда ІІІ переважно в Українських землях у справах збудови військових укріплень проти південних ворогів.

Ми надаємо тут фрагмет однієї з багатьох створених ним мап, де ви можете побачити між Хвастовом (Chwastow, наразі так Фастів називався майже до 20-го століття) та Трилісами (Trylisie) на річці Унава (Onuawa) населений пункт під назвою Петовки (Petowky). Якщо припустити, що в цьому записаному латиною написі дві букви "OW" у середині слова у ті часи звучали як наше "У", а остання у слові латинська літера "У" є наша буква "И", то дуже добре читається ПЕТУКИ, про які постійно говорять історичні тексти, як про стару назву села Півні. Робимо припущення, що так на старослав'янській мові називалися півні (свійські птахи). І доки ми не знайшли іншого пояснення цій назві, залишимо таке трактування.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ще цікавим припущенням є версія пов'язана із Змійовими

Валами.

Це відомий факт, що неподалік Півнів, Дмитрівки,

Волиці у напрямку Фастова простягаються вали. Час їх

побудови ще не відомий.

Взагалі українські Змійові Вали почали вивчати тільки у 80-х

роках ХХ століття. Нажаль ані царська, ані радянська влада

їми не цікавилась.

У книзі Аркадія Савельовича Бугая (1905-1988) "Змійові вали"

2011 року видання, зібрані статті, що виходили за життя

фахівця у багатьох виданнях. Він прийшов висновку, що вали є

оборонними спорудами побудованними між ІІ ст. до н.е. та VII

ст. н.е.

Якщо вчені встановлять час побудови валів, що проходять

біля наших сіл, то можна буде з впевністю говорити, що

поселення в Півнях на той час вже існувало або було тоді

створено. Можна зробити припущення, що на місці Півнів раніше була фортеця та проходила дорога-прохід скрізь вал яка й охоронялась.

 

 

ІІ. Річ Посполита

Села Дмитрівка та Волиця були засновані як слободи на початку-середині ХVIII століття на землях Луцького латинського єпископства. Церква залучала поселенців на нові землі та звільняла від сплати податків на тривалий час. Таким же поселенням була слободка Забара Песківка, яка також належала до парафії Півнянської церкви. Але вона зникла у середині ХІХ століття.

 

У історії міст і сіл Української РСР 1971 р. про Волицю пишеться, що вона була заснована у ХVI столітті.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Фрагмент мапи 1772 року

 

Так чи інакше особливістю наших слобід Дмитрівки і Волиці було те, що вони належали до так званих "шляхетних сіл". Це зовсім нове поняття для пересічного українця, та поки що, мало вивчена частина української історії.

За часів панування Російської імперії, а також за радянської доби тема шляхта (а під цим поняттям ми маємо на увазі не тільки шляхту польську, а також шляхту українську) не тільки не вивчалась, але належала до напівзаборонених тем.

В уяві сучасної пересічної людини слово "шляхта" викликає більше негативних почуттів ніж позитивних. Десь підсвідомо на поверхню виходить кліше "шляхтич-зрадник" без усіляких на то вагомих доказів, просто як перша реакція. І це все є наслідком ідеології тих старих держав, які багато зробили для того щоб навіть сама пам'ять про місцеву шляхту була викорінена. Але на прикладі історії наших сіл ми можемо довезти що це є неправда.

Нам сучасним українцям (а під цим поняттям ми маємо на увазі не національну належність, а усіх людей, що проживають у сучасній Україні і почувають себе українцями) треба звикати до того факту, що наша історія є ширша ніж вона нам надавалася у радянській державі.

За останні десятиліття українські історики видали багато книжок які доповнюють, а інколи навіть заперечують старі постулати. Ці нові знання ще не потрапили до підручніків історії бо вони потребують часу і детальнішого вивчення та осмислення. Але ми можемо з певністю говорити, що цей процес почався і зворотньої дороги немає.

Незважаючи на всі внутрішні труднощі сприйняття цього питання, нам українцям треба вже звикати до того, що Річ Посполита була довгий час рідною домівкою для нас українців. Це була велика і велична держава з її устроєм - вона мала верховну владу, вона мала судову систему, вона мала армію. Ця країна була у дуже багатьох аспектах відмінною від більшості країн західної Европи. Монархія у Річі Посполитій була виборна, а не спадкова як у державах сусідках. Країна була вже тоді демократичною, що мабуть й було причиною її розпаду.

...

 

ІІІ. Царська Росія

Наприкінці ХVIII століття Річ Посполита як країна припинила своє існування. Її території за трьома поділами від 1792, 1793 та 1795 років були поділені між трьома агресивними імперіями того часу - Пруською, Австрійською та Російською.

Близько 70% територій Речі Посполитої увійшли до складу Російської держави. До цих територій належала також Фастівщина.

До 1795 року наша Золотоустівська церква була греко-католицькою, як тоді говорили греко-уніатською. З цього року вона стала греко-російською, так тоді називали моськовську православну церкву.

У наших селах в той час проживало багато римо-католиків. Більшість із них впродовж ХІХ ст. перейшли в православіє.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Це фрагмент мапи кінця 19-го початку 20-го століття, де ми бачимо всі три села Півнянської парафіі разом. Тут ви бачите, що раніше існувала коротша дорога до Волиці, ніж ми тепер маємо, і вона йшла вздовж правого берега річки Унави через дмитрівську Чорногорію, через старий міст, або як казали, гребельку про яку ще пам'ятають старожили.

 

Біля наших сіл (північніше на карті) проходив так званий Котелянськй шлях. Ми бачимо його на цій мапі - дорога, що проходить між Ставками та Дмитрівкою. Шлях цей називався так, бо вій йшов на захід у напрямку містечка Котельні.

 

Залізниця

У другій половині ХІХ століття, під час так званої індустріалізації у Російській імперії стрімко стали будувати залізниці.

У 1870 році почала діяти південна магістраль від Москви до Одеси. Була добудована одна з її ділянок від Києва до Жмеринки. Частиною цієї магістралі, осбливо пізніше, коли граф Браницький побудував цукровий завод, стала станція Кожанка. У радянські часи її називали "сортіровочний вузол".

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Працівники Кожанської залізничної станції, приблизно 1910-1912

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

З права Іван Никанорович Жицький, з ліва не відомий - у формі залізничників

 

 

Росписи у церкві

З росповідей старожилів села картини-ікони в нашій церкві малював Прокоп Міхалевський що народився приблизно 1890 року. Він був богомазом, так тоді називали малярів, і дуже гарно на цьому знався.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ми шукаємо фахівців для реставрації росписів. З цього питання звертайтеся до старости Катерини Миколаївни.

 

 

Оновлено 21.12.2015

 

Використання матеріалів нашого сайту, а ні в друкованій продукції, а ні в інших виглядах

НЕ ДОЗВОЛЯЄТЬСЯ

 

Ми чекаємо на Ваші листи

Звертатися за електронною адресою info@zolotoustivska-zerkva-pivni.com

 

 

Ми також шукаємо всіх небайдужих до справи ремонтування і збереження дерев'яної церкви села Півні. Звертайтеся до нас за телефоном +38(098)659-32-59

Координатором ремонтних робіт - є староста Катерина Миколаївна

 

 

 

І

О

А

Н

 

З

О

Л

О

Т

О

У

С

Т

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Книга Лаврентія Івановича Похилевича «Сказання про населені місцевості Київської губернії»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У книжці А.С.Бугая надана карта Зміових Валів Київщини. На цій карті також показані наші Півні.