Священики ХХ століття

Гостинно запрошуємо!

Сайт церковної громади сіл Півні та Дмитрівка Фастівського району Київської області

Засновано 03.10.2013

Священики ХХ століття

Каковські

З 1898 до 1903 року священиком у нашій cв. Іоано-Золотоустівській церкві був Хома Федорович Каковський (Фома Федорович Каковский).

Він, та його брати стали священиками і були наставниками у різних церквах Київської губерніі.

Народився Хома Федорович 6 жовтня 1835 року в селі Ольшанка Таращанського повіту Київської губерніі в сім'ї священика Федора Івановича та його дружина Ганни Яківни Каковських.

 

Для того щоб отримати священицький сан, кандидат у священики повинен бути вже одруженим. Зазвичай, нареченими також були доньки священослужителів. Тому ми гадаємо, що ще до 1861 року Хома Каковський побрався зї своєю дружиною Марією Костянтинівною народженою Троцькою (д.н. 18 жовтня 1844).

 

Що розповідають нащадки:

"Почти все семьи в те времена были многодетными. Это сейчас три или четыре ребенка в семье уже вызывают восторг и восхищение.

А тогда... В семье Феодора и Анны в общей сложности родилось двенадцать детей!

Вот они: Иоанн, Фекла, Павел, Андрей, Никита, Фома, Макарий, Мария, Евдоким, Александра, Гавриил и Тимофей. Но тогда не все дети доживали до взрослого возраста. Известно, что в 1840 году умер годовалый Евдоким, а всего через неделю двухлетняя Мария. Какая-то инфекция гуляла по Ольшанке. Но ровно через год, в тот же день 18 марта на свет появилась Александра. Дожила ли она до своей свадьбы? Об этом мы пока не знаем.

 

Подросших сыновей Феодор Иванович отправлял на обучение в Киевское духовное училище, затем в Киевскую Духовную семинарию. Вот, так же и наш Фома, с десяти лет жил далеко от родителей.

Ему было лет 11-12, когда оба родителя умерли. Старшая сестра Фекла к тому времени уже вышла замуж, и теперь она заботилась о младших детях. Можно себе представить, как Фекла гордилась своими братьями, ведь пятеро Каковских получили образование, стали священниками и были наставниками в разных церквях Киевской губернии. Иоанн, Павел, Андрей, Никита, Фома - их имена можно встретить в Киевских Епархиальных ведомостях второй половины 19 века."

 

Перше призначення молодого священика Хоми Каковського було в село Пришивальню. Там він прослужив понад 20 років. Але у 1882 році за власним проханням перейшов в село Рейментарщина де і пробув ще 10 років до 1892 р. Потім ще 6 років він був наставником церкви у селі Яхни. Та нарешті 22-го липня 1898 року був переміщений до нашої Іоано-Золотоустівської церкви.

Як і у попередній парафії села Яхни, так і в нашій, він опікувався церковно-приходською школою та викладав «Закон Божий».

По своєму прибутті до Півнів, він заснував ще одну «Народну школу» у сусідньому селі Волиці. Можливо це було тому, що дітям з села Волиці треба бухо ходити до школи у Півні за три милі. Або тому, що можливо було багато бажаючих учитись. Як би воно не було, але з часу з’явлення Хоми Каковського у Півеньській цекрві, аж до самої революції, до парафії належало дві церковно-парафіяльні школи, які утримувалися на кошти парафіян.

 

Ось що про Хому Федоровича написано у «Кліровій відомості» нашої Золотоустівської церкви у 1899 році:

Священник Фома Федорович Каковский. Священнический сын. По окончании курса наук в 1859 году в Киевской Духовной Семинарии с Аттестатом, в котором причислен ко 2му разряду Семинарских воспитанников, поступил в Епархиальное ведомство.

В 1861 году, Генваря 30 дня, Преосвященным Серафимом, Епископом Чигиринским, Викарием Киевской Митрополии, рукоположен в диакона, а 31 тогоже Генваря, темже Преосвященным рукоположен во Священника в село Пришивальню Васильковского уезда к церкви Св. Велико-мученника Георгия Победоносца.

В 1869 году, Марта 29 дня, за примерное попечение о благолепии приходского храма, резолюциею Арсения, Митрополита Киевского, награжден набедренником.

В 1882 году, Марта 13 дня, резолюциею Преосвященного Иоанна, Епископа Чигиринского І Викария, по прошению, премещен в село Рейментарщину васильковского уезда к церкви Кресто-Воздвиженской.

1888 года, м. Апреля, 7 дня, за заслуги по духовному ведомству награжден Святейшим Синодом Скуфьею.

1892 года, 30 Августа, резолюциею Высокопреосвященнейшего Митрополита Иоанникия, перемещен в село Яхны Васильковского уезда к церкви Иоанно Богословской.

1896 года, Июля 20 дня, от Святейшего Синода во внимание к засвидетельствованию Киевского Епархиального Начальства о примерной усердной, при добром поведении, службе, преподано благословение с грамотою.

1897 года, определиением Святейшего Синода от 3-о Апреля за №1231, за заслуги по Духовному ведомству, награжден Камилавкою.

В 1898 году, 22го Июля, резолюциею Митрополита Иоанникия перемещен в село Пивни Васильковского уезда к церкви Иовнно-Златоустовской на настоящее место.

В семействе у него:

Жена Мария Константиновна

Дети:

Антоний, состоящий врачом при Киевской Александровской больнице

Людмила, находящаяся при родителях

Недвижимого имущества не имеет.

 

З росповіді нащадків нам відомо - "В семье Фомы Феодоровича и Марии Константиновны родилось (стали дорослими) шестеро детей. Все они появились на свет в с. Пришивальня, где Фома был приходским священником.

Фома Федорович и Мария Константиновна уделяли большое внимание обучению детей. Они также были их первыми учителями.

 

Старшим был Владимир - родился 18 июня 1862.

 

Второй сын Александр (около 1864). Дата его рождения не найдена, но известно, что он в 1891 г. работал учителем в церковно приходской школе с. Рейментарщина.

 

Василий родился 5 апреля 1865 и Николай родился 1868 - оба умерли еще в младенчестве.

 

Антон появился на свет 13 января 1871 года. Он стал врачом и о его судьбе нам известно многое.

 

Мария, ее день рождения пока неизвестен, она обучалась в Киеве в 1-м Женском училище духовного ведомства. Впоследствии вышла замуж за Шпаковского, который стал священником приходской церкви села Яхны.

 

И самая младшая - моя прабабушка Людмила, родилась 24 сентября 1879 г., тоже закончила 1-е Женское училище духовного ведомства. Она в 1903 году вышла замуж за Петра Орловского, молодого учителя церковно-приходской школы, который сразу после женитьбы принял священнический сан и был назначен священником в село Пивни. Скорее всего Фома Федорович к тому времени был болен и не мог больше исполнять службу священника. (див. рубрику Орлівські)". Фома Федорович при этом остался заштатным священником и конечно помогал своему зятю по мере сил и возможностей.

 

Умер Фома Федорович Каковский 16 января (по старому стилю) 1906 года. Скорее всего его сын Антон был его личным врачом, т.к. запись о смерти в метрической книге по сравнению с другими записями сильно выделяется медицинской терминологией - "Села Пивней заштатный священник - Фома Федорович Каковский; умер от старческого изменения сосудов. Исповедовал и приобщал: священник с. Трилес Иоанн Осиневич. Погребение совершал благочинный Ферапонт Янковский с окружным духовенством, на церковном погосте.

 

Из воспоминаний о Марии Фоминичне:

По словам правнука Людмилы Фоминичны и Петра Николаевича Орловских, который лично ее знал, Мария Фоминична окончила Киевский Институт Благородных девиц. А в последствии преподавала там же математику. Эта семейная легенда не подтвердилась. В "Киевских епархиальных ведомостях" есть информация о том, что она в 1892 году закончила 1-ое Киевское женское училище духовного ведомтва.

Она вышла замуж за священника Ивана Николаевича Шпаковского. У них родилось двое сыновей – Николай и Анатолий. Затем 23 февраля 1917 года Иван Николаевич перешел на военную службу, стал капелланом Балтийского флота. Семья переехала в Гельсингфорс (ныне Хельсинки, Финляндия). Там до революции была главная база Балтийского флота. Мария Фоминична вернулась в Киев вдовой.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Марія Каковська, приблизно 1904

 

 

Оба сына – Анатолий и Николай - были офицерами царской армии, воевали на стороне армии Врангеля и погибли в Крыму в 1921 году.

По воспоминаниям старшего поколения один из них заболел тифом, и брат его не бросил, не стал эвакуироваться в Турцию.

Предположительно, оба или умерли от тифа, или были расстреляны «красными»…

 

В семье ее называли «баб Маня». Всю оставшуюся жизнь она прожила в Киеве. Не взирая на отрицательное отношение новой власти к религии, всю жизнь оставалась глубоко верующей. Слова правнука: «Когда я приходил к ней в гости, она прежде всего заставляла меня целовать крест, а потом уже велись разговоры о насущном". Она была веселой, неунывающей женщиной, но строгой.

 

Умерла в 1958 году и похоронена на Байковом кладбище, недалеко от могилы ее родного брата Антона Фомича."

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Людмила Каковська, приблизно 1900

 

Воспоминания об Антонии Фомиче Каковском:

"По семейной традиции сын Антон в десять лет стал воспитанником Киево-Софийского духовного училища, затем в 1885 году в возрасте 14 лет поступил в Киевскую духовную семинарию. Но окончив ее в 1892 году по первому разряду, Антон не захотел стать священником. Он мечтал стать врачом.

Поэтому, как только получил аттестат об окончании семинарии, сразу же отправился в Сибирь в далекий Томск, где стал студентом медицинского факультета Томского университета. Такая дальняя поездка была обусловлена тем, что по тогдашним законам и правилам выпускники семинарий не могли поступать в университет. Исключениями были удаленные университеты на переферии. Вот такой возможностью и воспользовался Антон для осуществления своей мечты.

Два года с 1892 по 1894 жил вдали от родителей, а потом вернулся в родной Киев и продолжил учиться на медицинском факультете Киевского университета св. Владимира.

В 1898 диплом лекаря был у него на руках, но и на этом обучение не законилось.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Антоній Каковский, 1903 р. ( Рóсток-Німеччина)

 

В 1903-1904 Антон Фомич писал диссертацию в г. Росток в Германии. В мае 1904 г, после защиты, которая проходила в г. Юрьев ( до 1893 года г. Юрьев носил название Дерпт, сейчас это г. Тарту, Эстония), Антону Каковскому была присвоена степень доктора медицины.

Он работал сверхштатным врачом в знаменитой Александровской больнице в Киеве, которая находится недалеко от Бесарабки; сверхштатным врачом при Управлении Киевского Почтово-Телеграфного округа; врачом-ординатором терапевтического отделения Киево-Кирилловской больницы. А также имел частную практику по детским и внутренним болезням.

Еще в 1910 году им был разработан анализ исследования мочи. Только через 15 лет этот метод исследования был усовершенствован американским врачом Аддисом. Этот метод исследований и до сих пор используется в современной медицине и назвается “проба Аддиса-Каковского”. Антон Фомич Каковский был известным врачом. Он был один из первых врачей широко использовавших гомеопатию.

Им написаны работы по темам: “О влиянии различных веществ на вырезанное сердце холоднокровных и теплокровных животных”; “Пряности при нефритах”; “О влиянии употребления в пищу грибов на течение нефритов”; “ О причинах повышения артериального давления при пневматораксе”.

 

Перед самой революцией с 1915 года и до 1925 Антон Фомич - надворный советник, профессор Харьковского университета. Но в послевоенное время он опять вернулся в Киев и работал врачом.

Антон Фомич был женат, у него родилось двое сыновей – Игорь (1910) и Коля (1914). Семья жила в достатке, для воспитания и обучения сыновей была нанята гувернантка. Очень хотелось бы найти их потомков.

Доктора наук в семье ласково называли “дядя Тося”. В его большой квартире в центре Киева по праздникам любила собираться многочисленная родня. Балкон квартиры выходил на Крещатик, поэтому сверху можно было видеть праздничные парады и демонстрации.

Антон Фомич до самой смерти помогал своей сестре Марии, когда она осталась одна, без мужа и сыновей, без средств к существованию.

Умер Антон Фомич 3 мая 1953 года и похоронен в Киеве на Байковом кладбище."

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Антон Фомич был женат, у него родилось двое сыновей – Игорь (1910) и Коля (1914). Семья жила в достатке, для воспитания и обучения сыновей была нанята гувернантка.

Весной 2016 года нашлись потомки обоих сыновей - дочка Игоря и сын Николая, они добавили на наш сайт фотографии из своих семейных альбомов и метрическое свидетельство о крещении Николая в нашей церкви в начале 1915 года.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Випис з метричної книги 1915 року про хрещення у нашій церкві молодшого сина Антона Хомича Каковського Миколи.

Сам Антон Хомич на той час професор Харківського Університету

 

 

Зі спогадів про сина Антона Каковськго, Ігоря - Он был известным ученым- металлургом, без преувеличения, мирового уровня, профессором, доктором технических наук. После окончания Северо-Кавказского горно-металлургического института, во время войны он оказался на Урале, в Свердловске (Екатеринбурге), где и работал до конца жизни.

Почти 20 лет И. А. Каковский возглавлял кафедру металлургии благородных металлов Уральского политехнического института (УПИ). Он автор 15 авторских свидетельств, двух монографий и 230 статей. Уже после его смерти, в 2000 году, в день его 90-летнего юбилея прошли памятные Каковские научные чтения.

 

Тексти на цій сторінці писані різними дослідниками та представниками наступних поколінь Каковських, що роз'їхалися по просторах Радянськго Союзу та сьогодні не володіють українською.

 

 

 

 

Уривки з книги Володимира Перерви про заснування церковно-приходського училища при нашій Златоустівській церкві у 1860 році та його викладачів, а також про представників родини Каковських що стали священиками у інших парафіях Київської губерніїї у ХІХ столітті

 

 

Володимир Перерва

"Історія шкільництва

в містах і селах Київщини

ХІХ - початку ХХ ст."

 

 

 

 

 

 

 

 

Півні, Волиця, Дмитрівка

Три вищеназвані села здавна об'єднувалися спільною парафією св. Іоанна Златоуста, осередок якої перебував у Півнях. (Власне, окрасою сучасних Півнів ще й зараз є стародавній Іоанно-Златоустівський храм). Відповідно, довгий час спільною для цих сіл була і місцева церковнопарафіяльна школа.

Навчальний заклад в Півнях було відкрито в 1860 році настоятелем храму священником о. Іосіфом Іосифовичем Якубовським. Фундатор школи с. Півні служив у даній парафії з 1840 по 1877 роки - тобто, понад третину століття. З цих десятиліть він 17 років був директором церковнопарафіяльної школи та викладав у ній Закон Божий. За його наставництва школа лише становилася як установа, проте навіть в такий не простий для неї період в ній навчалися десятки дітей з трьох сіл парафії. За старанну пастирську та освітню діяльність о. Іосиф був нагороджений набедреником від імені київського митрополита.

З 1877 по 1887 роки наставником парафії та церковнопарафіяльної школи був священик о. Митрофан Євстратійович Турчинович. Пастир мав чималий досвід у навчанні та вихованні підростаючого покоління - він був батьком п'яти дітей. За його наставництва школа стабілізувала свою діяльність і о. Митрофан за старанне ставлення до своїх обов'язків був нагороджений набедреником та скуфією.

1887 р. до місцевої школи прибув наступний наставник - священик о. Віктор Федорович Мізецький. Він був призначений у Півні вже у вельми зрілому віці і за служіння в інших парафіях мав чимало відзнак. Священник завідував школою понад 10 років. Станом на 1897 р. в навчальному закладі налічувалося 36 першокласників та 6 першокласниць. Наставник школи за плідну пастирську і педагогічну діяльнічть у Півнях був нагороджений камілавкою та золотим нагрудним хрестом від імені Священого Синоду Російської Православної Церкви. В часи його наставництва школа поступово вийшла на якісно новий рівень діяльності. Стабілізувалося її матеріальне утримання, яке здійснювали миряни. Школа перестала тіститися в найманих приміщеннях - прихожани спорудили для неї окремий будинок. Наприкінці ХІХ ст. в ньому вже було тісно від бажаючих отримати освіту і незабаром в межах парафії було відкрито ще одну церковнопарафіяльну школу - в приселку Волиці.

Ініціатором її створення був уже наступний наставник парафії - священник о. Фома Каковський, котрий мав чималий досвід завідування школами в інших селах регіону. Він прибув до Півнів у 1898 р. і стратегічним напрямком його діяльності стало саме завідування двома церковнопарафіяльними школами, в яких кількість школярів зросла до небаченних досі розмірів. Вже в 1900 р. в школі с. Півнів налічувалося 69 першокласників та 11 першокласниць, а в школі приселку Волиці їх було відповідно 32 та 10. На такому рівні ця кількість трималася кілька років. Наставник школи за успіхи в освітній діяльності був нагороджений камілавкою.

Останнім дореволюційним наставником парафії та шкіл був. о. Петро Миколайович Орловський, що прибув сюди в 1903 р. і служив у селі до радянських часів. Він мав досвід педагогічної діяльності, оскільки до прийняття сану працював вчителем на Поділлі. Здобутий досвід пастир реалізував у школах Півнів та Волиці. За сумлінну освітню діяльність священник та педагог був нагороджений набедреником та скуфією.Проте, в часи І-ї світової війни кількість школярів стала зменшуватися.

 

Яхни

... В цей час школою завідував вже другий наставник – священик о. Фома Федорович Каковський, котрий служив у цьому селі з 1892 по 1899 р. Документи відмічають ревність пастиря до виконання своїх обов’язків. До Яхнів він прибув уже досвіченим священиком, маючи ряд нагород від імені київських митрополитів – набедреник, скуфію, камілавку. А за успішну пастирську та освітню діяльність в Яхнах священик та педагог мав нагороди із Санкт-Петербурга. Зокрема в 1896 р. о. Фомі було вручено письмове благословіння Священого Синоду Російської Православної Церкви.

...

 

 

Обухів

... Коли ж в часи корінних державних реформ 60-х років на Київщині стали з’являтися школи нового типу – зі заздалегідь розробленою програмою і т.п., то це явище не обійшло і Обухів. Першу таку школу в даній парафії було відкрито в 1860 р. у будинку місцевого дяка.

Ця школа діяла в містечку майже півстоліття. Її засновником був настоятель Воскресенської церкви о. Іоанн Федорович Каковський. Він у продовж свого служіння багато уваги приділяв відкритому ним навчальному закладу і мав чимало нагород. Зокрема, пастирю неодноразово оголошувалися архієрейські подяки. А в 1863 р. він був удостоєний благословіння Священного Синоду РПЦ за старанне служіння Церкві Божій та ретельне виконання пастирських обов’язків. Того ж року всященника нагородили набедреником «за особое усердие к делу народного образования и безпорочное служение алтарю Господню».

Пастирські та педагогічні здібності о. Іоанна були відзначені і призначенням на керівну посаду – священик став ревізором церковнопарафіяльних шкіл у своєму благочинному окрузі – під його опікою перебувало до двох десятків цих початкових навчальних закладів. Довгий час пастир перебував і на посаді благочинного.

У подальшому священик за ефективну пастирську та освітню діяльність ще неодноразово отримував митрополичі подяки від київських владик. В 1868 році обухівському духовному наставнику було вручено скуфію, в 1876 р. – камілавку, а в 1890 році священика ще раз відзначила духовна влада зі столичного Санкт-Петербурга – йому було вручено золотий нагрудний хрест від імені Священного Синоду РПЦ.

Сімейного виховного досвіду в о. Іоанна також вистачало – в його родині зростало семеро нашадків – Митрофан, Федір, Василій, Михаїл, Іоанн, Андрій, Сусанна.

Настоятелем Воскресеньскої церкви о. Іоанн був довгих 42 роки. Ніхто, мабудь, в Обухові не знав так добре своїх земляків, як він – адже цілих чотирі десятиліття всі вони сповідалися лише йому. З його смертю у 1891 році в Обухові завершилася ціла епоха.

...

 

 

Ходосівка – історично Феодосівка

Першою і єдиною школою села була цековнопарафіяльна школа, заснована у 1861 р. настоятелем місцевої Свято-Параскевської церкви священиком о. Павлом Федоровичем Каковським. Він заснував школу в рік свого прибуття до села і вельми активно став опікуватися відкритим ним навчальним закладом. Старання наставника школи не пройшли повз увагу церковного начальства – вже в 1862 р. о. Павло був призначений помічником ревізора церковнопарафіяльних шкіл свого благочинного округу. В 1867 р. «за усердные труды по народному образованию» шкільний наставник був нагородженний набедреником, а згодом отримав ще й архипастирську подяку.

Після переведення о. Павла до іншої парафії шкільна справа в селі на певний час завмерла – документи кінця 70-х років ХІХ ст. відмічають відсутність навчального закладу.

І лише у 1886 р. в селі відбувся повторний розквіт освітньої справи.

...

 

Буки

... У 1883 р. до Буків призначили досвідченого 55-літнього священика о. Павла Каковського, у якого за плечима був уже довголітній «стаж» священослужіння. До Буків він прибув вже досвідченим наставником – зокрема, посідав посаду ревізора церковнопарафіяльних шкіл, за що в якості нагороди отримав набедренник (1867 р.) та «архипастырскую признательность и благословение Божие». Служив у Буках цей пастир усього лише три роки.

...

 

 

 

 

Орлівські

З 1903 до 1923 року священником cв. Іоано Золотоустівської церкви села Півні був Петро Миколайович Орлівський. Він походить з давнього роду священиків.

Петро Миколайович Орлівський (Петр Николаевич Орловский) син та онук видатних людей України народився 21-го грудня 1877 року.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Петро Орлівський - семінарист Людмила Каковська - дружина

 

 

Після закінчення Київської Духовної Семінарїї у 1902-му році Петро Миколайович Орлівський був направлений учителем церковно-приходської школи в село Сиворіг Подільської губернії.

 

17 серпня (за старим стилем) 1903 року він побрався з дочкою священика Хоми Каковського Людмилою (див. рубріку Історія--->Династії--->Каковські), яка народилася 25 вересня 1879. Та у тому ж 1903-му році у вересні він був призведений до сану священика та направлений у нашу церкву в село Півні Васильківського повіту Київської губернії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У наступному 1904-му році 1-го липня у молодого подружжя Орлівських народився син Валентин. А у 1905-му 14-го листопада народилась донька Зинаїда.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У 1911 році 29 січня у подружжя народилася третя дитина – донька Інна.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Метрика-виписка від 1921 року з печаткою нашої церкви про народження Інни Орлівської у 1911 році

 

 

Петро Миколайович був останнім дореволюційним наставником парафії та учителем школи села Півні. З 1904 до 1916 він знаходився на посаді міссіонера 2го благочиничеського округа Васильківського повіту. За старанну роботу за Височайшого указу у 1909 році був нагороджений набедреніком, у 1912 році скуфьєю, а у 1916 році нагороджений камілавкою.

 

Родина проживала у побудованій парафіянами садибі для священиків. Будівля була споруджена у 1884 році, та належала до майна церкви.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Разом с подружжям Орлівських жила мати Людмили, вдова священика Каковського Марія Константинівна, яка народилася 18 жовтня 1844.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

На жаль син Валентин помер ще дитиною десь між 1916-м та 1920-м роками.

Нащадки Зінаїди та Інни сьогодні проживають в Россії та Україні. Вони люб'язно надали нам копії фотографій з сімейних альбомів та копії документів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ми знаємо, що старший брат Петра Миколайовича Михайло, був полковим лікарем й загинув до революції від шаленої кулі.

 

Молодший брат, Володимир Миколайовича свого часу навчався у Юрьєвському ветеринарному інституті. Можливо колись і його нащадки зможуть розповісти, як склалася його доля.

Сестра Євгенія була дружиною священика Всеволода Антоновича Кудрицького. З 1910 року він був при Ржищевському монастирі старшим священиком. Деякий час завідував там школою.

У 1931 році Ржищевський монастир був закритий, та родина переїхала до Канева де він й був священиком церкви. У листопаді 1937 року був заарештований та пересланий у Київ на Лук'яновку. У березні 1938 року його розстріляли.

Про сім'ю Євгенії сімейні легенди розповідають, що радянська влада все забрала і вони переїхали жити в Київ.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

За часів незалежної України Всеволод Кудрицький серед інших 104 закатованих радянською владою священиків був причислений до Черкаських новомучеників, які були канонізовані Руською Православною Церквою (РПЦ) на Архиерейському Соборі у 2000 році.

Неподалік Черкас у селі Хутори був споруджений храм та намальована ікона з образами великомучеників. Всеволод Кудрицький був єдиним світлини кого не було знайдено, тому художник намальував його образ по своїй уяві.

Але у родичів збереглася єдина фотографія на якій його зображено з дружиною та ми також маємо її копію.

До 2014 року ніхто в родині й не підозрюваву про те що Всеволод став святим. Коли таке з'ясувалося, вони завезли копію світлини до храму села Хутори.

Ми будемо досліджувати, чи не був Всеволод Кудрицький родичем священика Тимофія Кудрицького, який працював у нашій церкві у 1830-х роках та його брата диякона Олексія Кудрицького, що також працював у нашій церкві у 1840-80-хх роках.

 

Часи громадянської війни та наступні роки були дуже важкими для українського народу.

Ми знаємо, що до 1923-го року родина Орлівських проживала в селі Півні, але потім вони подалися до Ржищева, можливо до сестри Євгенії та її чоловіка Всеволода.

Петро Миколайович Орлівський помер у 1924-му році у місті Ржищеві. Йому було тільки 47 з яких 20 років він працював наставником нашої Золотоустівської церкви.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Випис про смерть Петра Орлівського, що помер у місті Ржищеві у 1924 році

 

 

Батько нашого священика Петра Миколайовича Микола Михайлович Орлівський народився у 1847 році в селі Глядки. Про його сім'ю, ми розшукали інформацію від 1900 року. У документі зазначалося що Микола Михайлович навчався у в Кам'янець-Подільській гімназії. Він зробив кар'єру цивільного службовця й дослужився до колезького асессора.

У 1889 році у віці 42-х років Микола Михайлович "за проханням" був рукопокладений у духовний сан. На початку 1900 року він служив священиком Св. Успеньської церкви в селі Лоєвці Ушицького повіту Подільскої губернії.

Він був одружений з Капітоліною Яківною. В них було шестеро дітей. Наш священик Петро Миколайович був третім. У 1900 році старший брат Михайло був військовим лікарем; сам Петро навчався у духовній семінарії; Володимир - гімназист ( але через декілька років він стане студентом Юрьевського (сьогодні Тартуськго) ветеринарного інституту); сестра Неоніла працює вчителькою; Євгенія навчається у Кам'янецькому духовному училищі; наймолодша сестричка Гелена (Єлена) "находится при родителях".

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

В центрі у темній рясі батько родини священик Микола Михайлович Орлівський. У першому ряду зліва направо - його син священик Петро Миколайович; біля нього у низу син Валентин; у темному вбранні дружина Капітоліна Яківна; біля неї у світлому вбранні з дитиною на руках невідома особа; дитина що біля Миколи Михайловича та літня жінка з білою хусткою на плечах поки що невідомі особи; остання жінка дружина Петра Людмила у народженні Каковська, біля її ніг сидить донька Зінаїда.

 

Верхній ряд зліва направо - дочка Неоніла Миколаївна, з дитиною на руках син Михайло Миколайович; зять, чоловік наступної жінки, дочки Єлєни Миколаївни, Андрій Сазанський; дочка Євгенія Миколаївна у заміжжі Кудрицька; чоловік Євгенії зять Всеволод Кудрицький; син Володимир Миколайович.

 

 

 

Дід нашого священика Михайло Акімович Орлівський (1807-1887) був діяч українського національного відродження, видатний краєзнавець Поділля.

Михайло Акімович народився 30 вересня 1807 року у селі Кочубеєв Кам'янецького повіту, сьогодні Чемеровецький район на Хмельниччині, у родині св'ященослужителя. Навчався у Кам'янець-Подільській православній духовній семінарії. Вже на останніх курсах семінарії Орлівський почав збирати народній фолькльор, записувати звичаї та обряди сіл Кам'янецького повіту, глибоко вивчати історію Поділля. Він почав засуджувати кріпацтво, свавілля поміщиків, у дискусіях зі шляхтичами та русофілами відстоював право українського народу на своє існування.

У 1835 році він став священиком св. Михайлівської церкви у селі Глядки Проскурівського повіту Подільської губернії, сьогодні Волочиського району, де й працював до останього часу упродовж 52 років.

Михайло Орлівський розпочав громадську діяльність у селі Глядки з відкриття приходської школи при церкві для дітей та дорослих до 30-ти років з метою навчання їх грамоти. Через активний захист сільських жителів та їх інтересів у судах, заступництво перед чиновниками та поміщиками на посадах з 1836 року, а потім впродовж тридцяти років на посаді благочинного, він отримав велике визнання парафіян.

Наприкінці 50-х років ХІХ століття М. Орлівський відгукнувся на заклик Подільського єпархіяльного керівництва про написання історико-статистичних описів міст та сіл краю. Він налагодив наукові зв'язки з випускником Кам'янецької духовної семінарії Каленіком Шейковським та передав йому багато матеріялів для його праці "Быт подолян" (1860), потоваришував з діячем українського національного відродження Пентелемоном Кулішем, котрому надав 1861 більше 2000 подільських прислів'їв, говорів, зібраних ним у Проскурівському повіті, видавав єтнографічні статті з життя українських селян у часописі "Основа" та виданнях Руського географічного товариства.

Визнанння у научному світі М. Орловський отримав завдяки багатьом історичним виданням у "Подольских Епархиальных ведомостях", де він працював співробітником з початку їх заснування у 1862 році. Зокрема, впродовж 1862-1882 років Орлівський видав у цьому часопису 42 великих історико-статистичних нариса, котрі почали в українській історіографії та поділлізнавстві вивчення історії міст та сіл, у тому числі нариси про Проскурів (1863), Вінницю (1863), Сатанів (1862), Ярмолинці (1862), Меджибож (1862), Мелитопіль (1864) та інші губернські та повітові центри, міста та села такі як Жванець, Чорний Острів, Смотрич, Бакота, Тинна та ін.

Видав у "Відомостях" його праці "Короткие записки - Каменецкие церкви и католические костелы", "Народные предания каменецких жителей об иконе св. Анны", "Малороссийские пословицы и поговорки", "Народные сказки, поверья, переводы и песни о старине", "Подольские колядки и песни" та інше.

У 1884 році Орлівський передав видавництву часопису "Киевская старина" ще 1300 подільських прислів'їв.

Як письменник Орлівський відомий своєю історичною повістю "Роксолана та Анастасія Лісовська" (1882), в якій надав своє бачення образу цієї нині відомої українки. Також він був автором віршів, "Григорій", "Мандрівка" та ін., які зображали будні українських селян.

Він був першим з подільських Краєзнавців, хто був обраний почесною особою Руського географічного товариства у 1860 році, Руського вільного економічного товариства у 1863, Подільського губернського статистичного комітету у 1863. Відзначався орденами, медалями, преміями та подяками (більше 35 різних відзнак) на державному рівні, від єпархіяльного відомства та наукових суспільств. На прикінці життя був возведений до сану протоієрея.

Михайло Акімович імовірно ще за часів цивільної служби набув звання "Почетного потомственного гражданина" яке передалося його дітям у спадок (Існувало два типи почесного громадянства: особисте, що поширювалося тільки на дану особу та його дружину, і спадкове, що належало і всім нащадкам - Вікіпедія).

Помер Михайло Акімович Орлівський 21 жовтня 1887 року в селі Глядки у віці 80-ти років.

 

 

 

 

 

Тодосієнко

 

З 1923 до 1949 років священиком церкви Івана Золотоустого у селі Півні був Дмитро Наумович Тодосієнко.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Його нащадки поділилися з нами фотографією та сімейним документом. Це є справка-характеристика, що була надана Дмитру Наумовичу сільскою радою у 1945 році. Нижче ми наводимо текст цього документу:

 

 

 

Справка-Характеристика

Дана ця справка гр. с. Яхни В-Половецького р-ну Тодосієнко Дмитру Наумовичу 1892 року народження про те, що він працює священником з 1923 року і продовжував цю роботу аж до 1929 р. З 1929 року працював членом к-пу ім "17 п/з" в зазначеному селі аж до 1941 р. З 1941 року, з весни, займався домашнім с/г аж до кінця цього року. З 1942 року і по цей день працює священиком в с. Півні Фавтовського р-ну. Під час окупації німців ставився до радянської влади прихильно: в його власній хаті мали таємний притулок партизани (Соединения партизанских отрядов "Грозний") які опірірували на Київській та Житомирскій областях, щой свідчиться.

Голова Сіль В.К. (підпис)

Секретар (підпис)

Документ видано 7 травня 1945 року

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Помер Дмитро Наумович 27 серпня 1949 року. Він похований на цвинтарі села Дмитрівка.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

На звороті фотографії батька син Дмитра Наумовича Олексій Дмитрович друкарською машинкою зробив напис - МОЙ ОТЕЦ И УЧИТЕЛЬ ДМИТРИЙ НАУМОВИЧ. 29/12 45г. ПИВНИ.

 

 

 

Оновлено 15.01.2018

 

Використання матеріалів нашого сайту, а ні в друкованій продукції, а ні в інших виглядах

НЕ ДОЗВОЛЯЄТЬСЯ

 

Ми чекаємо на Ваші листи

Звертатися за електронною адресою info@zolotoustivska-zerkva-pivni.com

 

 

Ми також шукаємо всіх небайдужих до справи ремонтування і збереження дерев'яної церкви села Півні. Звертайтеся до нас за телефоном +38(098)659-32-59

Координатором ремонтних робіт - є староста Катерина Миколаївна

І

О

А

Н

 

З

О

Л

О

Т

О

У

С

Т

1898

Відновимо духовність разом!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

19 вресня 2014 року відбулася церемонія а також церковна літургія з нагоди відновлення на церковному погості могили священика

Хоми Федоровича Каковського (1835-1906)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Старша дочка Хоми Каковського

Марія (у заміжжі Шпаківська)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

З ліва Людмила Каковська, друга дівчина не відома

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сестри Марія та Людмила Каковські на могилі їх батька священика Хоми Каковського, що похований біля нашої церкви

1913 рік

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Антон Каковський з дружиною

1909 рік

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Антоній Каковський з сином Ігорем, 1913

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Могила та надгробний пам'ятник професору Антону Хомичу Каковському в Києві на Байковому цвинтарі

приблизно 1960

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

От доктора Каковского, опубликовано в газете

"Новое время"

28(15) февраля 1914 года:

 

"Один русский врач (А.Ф.Каковский в Киеве), изучая влияние различных растительных приправ нa деятельность почек, открыл очень интересный факт. В поисках рационального средства для питания страдающих воспалением почек, он остановился на таком, которое, не будучи чуждым организму фабричным препаратом, в то же время оказалось отличным мочегонным. Это была каша из тыквы, Сразу после назначения этого кушанья отеки у больных пропадали; увеличивалось количество мочи и они начинали поправляться. Тыква не раздражает совершенно ни почек, ни кишечника и прекрасно переносится в течение долгого времени. Один больной, например, без всякого вреда съел в течение 80 дней 252 фунта тыквенной мякоти. Единственное условие, чтобы тыква была свежая и из столовых сортов, а не из кормовых. Питание больных от такой однообразной диэты ничуть не страдает, и даже улучшается, если прибавлять к тыквенной каше масло. По мнению д-ра Каковского, столь ценное лечебное действие тыквы объясняется тем, что она дает полный покой больному переутомленному органу — отделительному прибору почек, усиливая только осмос между мочой и кровью. Мякоть тыквы содержит» очень много воды и почти не имеет раздражающих солей. Поэтому она разжижает кровь и подщелачивает мочу. Вследствие этого усиливается выделение ядов и мочевой кислоты. Как средство, повсюду добываемое, дешевое, хорошо сохраняемое и вкусное, тыква несомненно должна завоевать место в современной медицине."

1903

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Печатка нашої церкви від 1921 року

1923