Олекса Воропай

Гостинно запрошуємо!

Сайт церковної громади сіл Півні та Дмитрівка Фастівського району Київської області

Засновано 03.10.2013

 

Олекса Воропай

 

На нашому сайті ми хочемо поєднати сучасне і минуле.

Ми хочемо довідатися, як жили наші батьки, діди та прадіди. Що було їх сьогоденням, але про що нам не розповідали у часи Радянської влади.

У цьому нам допоможе книга Олекси Воропая, яка була надрукована на чужині на прикінці 50 років ХХ-го ст., але для нас сьогоднішніх вона має дуже велике значення. Вона розповідає нам, як жила Україна на зламі двох століть у дореволюційний час.

 

На сторінці "Головна" ми будемо впродовж року надавати уривки з двотомника Олекси Воропая стосовно пори року, церковних свят, а з ними і традицій, яких дотримувалися наші предки.

Ви можете на протязі всього року разом з нами поринути у світ минулий, щоб наповнити радістю світ майбутній. Особливо це стосується наших дітей, які з задоволенням слухають короткі оповідання про минуле. Багато батьків сьогодні відроджують старі традиції у своїх сім'ях. Таким чином в Україні зростає нове покоління, що знає про Святу Вечерю яка складається із дванадцяти пісних страв, про дівочі та парубочі колядки, ворожіння, український вертеп, Великдень, день святого Юрія, Зелені Свята, свято Івана Купала, Маковея, Спаса та багато іншого.

 

 

Олекса Воропай

 

Звичаї нашого народу

Єтнографічний нарис

 

Українське Видавництво

_____________________________

Мюнхен, 1958

 

Народньо-календарні звичаї ЗИМА

Частина І

Моїй марері, що перша навчила

мене любити свій край, від щирого

серця присвячую.

А в т о р

 

ЗВИЧАЇ - СКАРБ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

(Замість вступу)

 

Кожна нація, кожен нарож, навіть кожна соціяльна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками.

 

Але звичаї - це не відокремлене явище в житті народу, це - втілені в рухи і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру данного народу, що в свою чергу впливає на процес постання народної творчости. Саме тому народня творчість нерозривно зв'язана з звичаями народу.

 

Звичаї народу - це ті прикмети, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому.

 

Народні звичаї охоплюють усі ділянки громадського, родинного і суспільного життя. Звичаї - це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Звичаї, а також мова - це ті найміцніші елементи, що об'еднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї, як і мова, виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожного народу.

 

В усіх народів світу існує повір'я, що той хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по сіві, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу.

 

У нашого, українського народу існує повір'я, що від тих батьків, які не дотримуються звичаїв, родяться діти, що стають вовкулаками.

 

Вовкулака - це завжди понурий, завжди чимось незадоволений чоловік; в день святого Юрія він перекидається вовком, бігає разом з іншими звірами по лісі і має лише опасок на своїй довгій кудлатій шиї; а в день зимового Миколи він знову перекидається чоловіком. Вовкулака, бувши в людській постаті, до церкви не ходить, з людьми не вітається і звичаїв людських не знає.

 

Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України, як до матері, що вічно страждає, питається:

Чи ти рано до схід-сонця

Богу не молилась?

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?

 

Як бачимо із слів Шевченка, не вчити своїх дітей звичаїв - це такий же великий гріх для матері, як і гріх не молитися Богові.

 

Наша Україна велика. Українці розселені на багатьох сотнях кілометрів від Кубані по Сян і ще донедавна були розірвані різними державними кордонами. Живе на Україні 45 мільонів людности, які, на щастя, мають більше звичаєвих особливостей спільних, ніж різних.

Коли ми почнемо приглядатися, то побачимо, що звичаї нашого народу на диво між собою близькі. Хто його знає, чи не є саме ця близкість звичаїв тим цементуючим матеріялом, що перемагає своєю міццю всі інші сили, які працюють на руйнування єдности нашого народу.

Усна народня творчість також може служити клясичним прикладом єдности між усіма українськими землями. Ця спільність мови та звичаїв завжди була тими вузлами, які зв'язували наш народ, коли він був штучно поділений державними кордонами. Не випадково в Україні існує повір'я, що духи всіх дітей - живих і мертвих, забутих і без вісти пропалих - на Святий вечір злітаються до своїх матерів на таємну вечерю, і ніякі віддалі, кордони, кам'яні мури і залізні брами цьому перешкодити не можуть.

Як бачимо, звичаєвий обряд "Святої Вечері" символічно об'єднує всіх людей, що належать до одного народу, однієї нації.

Ми, українці, нація дуже стара, і свою духову культуру наші пращури почали творити далеко до християнського періоду на Україні. Разом із Християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру, а не культуру взагалі. У нас на Україні вже була національна культура, і Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєї рідної, батьківської культури.

Зустріч Візантії з Україною - це не була зустріч бідного з багатим; це була зустріч якщо не рівних, то близьких потугою, але різних характером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і народній усній творчості ознаки зустрічі, поєднання староукраїнської, дохристиянської та християнської культур. Але ми до цього вже так звикли, що іноді не можемо розпізнати, де кінчається в народніх звичаях староукраїнське і де починається християнське. Бо староукраїнські традиції ввійшли у плоть і кров наших звичаїв, і тепер ми собі не уявляємо Різдва без куті, Великодня - без писанки, Святої Тройці - без клечання, навіть називаємо це останнє свто "Зеленими Святами". Всі ми відзначаємо свято Купала, на "Введіння закликаємо щастя на майбутній рік, на "Катерини" кличемо долю, а на "Андрія" хто з нас не кусав калети і яка дівчина не ворожила, чи війде заміж цього року? Нарешті, діти, бавляться весною, співають:

" А ми просо сіяли, сіли,

Ой, дід-Ладо, сіяли, сіяли..."

Співають подібне і дівчата, ведучи хоровод:

"Ой, дід, дід і Ладо..."

Все це - наша дохристиянська культура, наша найстарша традиція. Кутя - це символ урожаю, писанка - це симіол народження весняного сонця. Зеленим гіллям наши предки охороняли своє житло від нечистих духів, що прокидаются (так вони вірили) разом із воскресінням природи - від русалок, мавок, перелесників...

Купало - це типове дохристиянське свято з усіма староукраїнськими атрибутами. Ладо - це поганський бог кохання і розмноження.

 

На час у який ми тепер святкуємо Різдво Христове, колись, ще до християнства на Україні припадало свято зимового повороту сонця. Це був час ворожіння на майбутній рік; а тому ми і тепер маємо в різдвяних звичаях цілу низку дохристиянських елементів, що мали своїм призначенням накликати добрий урожай у наступнім році, багатство і добробут у дім господаря, щасливі лови для мисливця, весілля для дівчини та щасливу мандрівку для парубка - дружинника князя або й самого княжича. Всі стихійні сили природи умиртворяються та закликаються, щоб не діяли на шкоду людям і худобі.

Про все це співається в колядках, що були відомі далеко ще до початку християнських часів на Україні. Це виявляється і у звичаєвих обрядах, як ось: дванадцять полін, дванадцять святвечерніх страв, закликання на вечерю мороза, вовка, чорної бурі та злих вітрів, дідух на покутті, сіно на столі.

Всі ці рухи, дії і слова, що на перший погляд не мають ніякого значення в житті людини, віють на серце кожного з нас чаром рідної стихії і є для душі живущим бальзамом, який сповнює її могутньою силою.

 

 

 

 

Вечорниці

Організація вечорниць

 

Після «Миколая» в селах України вже кожного вечора збиралися колись вечорниці. Спочатку сходилися дівчата, пізніше з’являлися і хлопці. В будні дні на вечорницях дівчата, бувало, працюють: прядуть починки, шиють сорочки або вишивають собі рушники на придане. Хлопці ж залицяються до дівчат, розповідають їм різну бувальщину та небилиці, співають пісень, танцюють – заважають дівчатам працювати.

Вечорниці – це свого роду клюб сільскої молоді в Україні, де молоді люди зближаються, пізнають одне одного і, як наслідок, одружуються.

Приміщення для вечорниць наймають, звичайно, дівчата, вони ж і платять за нього. Здебільшого це буває хата самітньої вдовиці, «солдатки», або – це вже в крайньому випадку – бездітного подружжя. За хату платилося печеним хлібом, пшоном, борошном, полотном – але ніколи грішми. "Гроші, - говорили колись наші селяни, - тільки шинкар бере!»

Звертаючись до господині хати, всі учасники вечорниці величали її паніматкою. Обов’язком паніматки було тримати лад на вечорницях. З цього приводу була колись і приповідка: «Паніматка – як сова, а очі – шулічині!»

Кожна частина села, а то й кожна вулиця мала свою хату для вечорниць. Навіть на маленьких хуторах було не менше, як дві хати для вечорниць, бо вважалося, що ходити на ті самі вечорниці рідним братам чи рідним сестрам не годиться.

На вечорниці збиралися тільки дівчата і хлопці, а одружені чоловіки і заміжні жінки ніколи на вечорниці не ходили. Звичайно збиралися дівчата ввечорі, як тільки стемніє. Прийшовши до хати, дівчата бралися за роботу і якийсь час працювали мовчки. Розмов було мало, хібащо одним-двома словами перекинуться... Але ось у жвавіших терпець вривається: то одна, то друга зиркне у вікно, гляне на двері, почне співати; переб’є пісню розмовою, сміхом, а потім знову всі притихнуть та ще енергійніше візьмуться за працю.

Хлопці з’являються на вечорниці завжди пізніше дівчат. Підійшовши до хати, парубок, бувало, стукне кулаком у вікно і гукає:

-Пу-гу, дівчата, до хати пустіть, бо з дороги збився!

Якщо дівчата пізнають по голосу або, заглянувши у вікно, побачать, що це «свій», вони відчиняють двері. Якщо ж «чужий» до хати не впускають. Чужий парубок мусить чекати надворі, поки прийдуть «свої» хлопці. Він може ввійти до хати тільки тоді, коли «свої» хлопці йому дозволять.

Увійшовши до хати, парубок скидає шапку і вітається до присутніх:

-Добрий вечір всім у хаті!

Йому відповідають:

-Доброго здоров’я!

Але це в тому випадку, якщо дівчата вже не працюють. Якщо ж парубок заставав дівчат за роботою, то замість привітання говорив:

-Боже, помагай!

Йому відповідали:

-Спасибі!

Якщо дівчата і хлопці йшли додому опівночі «з першими півнями», то це були вечорниці, якщо ж, бувало, засиджувались аж до третіх півнів, то це були досвітки.

Коли зійдуться хлопці, то дівчатам, звичайно, вже не до роботи. Починаються розмови про новини дня, про головніші події в селі: «той помер, той оженився, а той хату купив». Обговорюються найдивовижніщі чутки, яких у наших селах завжди було багато. «А ви знаєте? У Кобилянці дівка померла. Понесли ховати, а вона прокинулась і каже: «Мамо дайте води напитися!» - «Е, що це! Ось у Потоках щось під греблею сидить і людей лякає». Все це перемішане сміхом, дотепними жартами і піснями.

Коли починався Великий Піст, вечорниці припинялися – гріх. Влітку вечорниць не було, їх заміняла «вулиця».

 

 

Небелиці

 

Саме тут, на вечорницях, виник і поширився особливий тип жартівливих народніх оповідань, що відомий під назвою небелиці.

Цей тип оповідань мало досліджений. Більшість наших фольклористів навіть не записувала небилиць, очевидно, вважаючи їх не вартими уваги. З українських письменників і поєтів, мабуть, тільки Степан Руданський використовував небилиці у своїй жартівливій поемі «Вір – не вір, а не кажи «брешеш».

Неувагу до небелиць з боку збирачів народної творчости я вважаю помилкою, бо зміст цих оповідань далеко поважніший, ніж на перший погляд здається.

«...Слухайте дівчата! Я вам розкажу, що колись зо мною було, та тільки цур – не перебивати і «брешеш» не казати, а то покину розказувати. Було це ще тоді, як мого батька й на світі не було, а ми з дідом вдвох на печі жили, та ще й добре жили, на комині хліб сіяли, та було в нас п’ять курок дійних, сім півнів їжджалих.

От раз дід мені дав здоровенний гріш та й каже: «Піди на ярмарок та купи там кобилу та сокиру!» Поїхав я на ярмарок, купив найбільшого оселедця та в’язку бубликів: поснідав гарненько, а далі купив кобилу та сокиру, ув’язав сокиру в тороки і поїхав собі додому. Моя кобилка: трюх-трюх, а моя сокира: цюк-цюк, та й відрубала кобилі ногу. А я, бач, був собі хлопець не дурний. Зараз зліз з кобили, взяв сокиру, зрубав що не на єсть вищу вербу та й прив’язав її кобилі замість ноги. Сів ото я та й поїхав. Їхав, їхав і зачепилася моя верба аж за самісіньке небо. Що тут його робити? Поліз я по тій вербі, щоб – бач – її відчепити, та й виліз аж на небо. Дивлюсь, а там циган лопатою гроші віє. Я поздоровкався з ним і пішов далі. Коли слухаю, аж це: телень-телень!... «Ну, - думаю собі, - оце чорти станового несуть – достанеться мені». Пїдїжджаю ближче, дивлюся, аж сам його благородіє в короні, а письмоводитель на пристяжці, а коні – бач – панами в кареті сидять.

Іду дальше, дивлюсь: кум Стецько, що торік помер, в казані сидить, а в тому казані смола кипить, а в Стецька ще щось з носа сиплеться. Я його і питаю: «Чого це ти, куме, сюди забрався?» - «Але тобі, - каже, - чого?... Оце за те, що на тім світі табаку нюхав!» Я скоріше – у кишеню, за ріжок, та як подую його з неба!... «Хай тобі, - кажу, - біс, а то й мені те буде!»

Йшов я, йшов і дійшов аж до раю. А в раю річка сметани тече, понад нею дерева ростуть, а на них все гречані вареники, та здорові! Попід тими деревами люди лежать, та все в білих сорочках, а чоботи добрим дьогтем понамащувані, аж тече! От як тільки який їсти захоче, зараз рота роззявить, а вареники з дерева та в сметану, а тоді просто йому в рот. Я й кажу: «Чи не можна, панібратці, і мені коло вас прилягти?» - «Е, - кажуть, - ти ще не вмер, іди собі додому!» Тот я й пішов назад.

Дійшов аж до того цигана, що гроші віє, дивлюсь: нема моєї верби. Як же тепер з неба злізти? Випросив я у цигана полови з грошей і давай з неї верьовку плести. Сплів таку довгу, що як звісити, то аж до землі дістане, і поліз по тій верьовці. Ліз, ліз, - уже до землі осталося гін з двоє або й троє. Де не взялася чортова руда миша, перегризла мою верьовку. Я як полетів та прямо в болото! Загруз, тільки одну голову видно. Прилетіла дика качка, змостила на моїй голові гніздо і нанесла яєць. Дивлюсь: іде вовчище та з довгим хвостякою, і став він яєчка їсти. Я як ухватюсь йому за хвіст, як тюкну!... Він рвонувся, одірвав хвіст і втік.

Стирчу я в болоті і горюю. Коли це приходить ведмедяка та ще з більшим хвостякою, як був у вовка, і теж став яєчка їсти. Я і йому – як ухоплюся за хвіст, як тюкну, як свисну!... Він як рвонеться, та й витяг мене з болота, а то оце може б і досі там кис». (Див. П. В. Иванова, «Жизнь и повѣрья крестьянъ Купянскаго уѣезда. Харьковской губерніи». Харьковъ 1907.)

Від добродія Свирида Галушки я чув трошки інший варіянт небелиці. Ось він: «...Виліз я на вербу, а верба висока. Ото я й почав ще далі лізти: ліз, ліз, та й аж на небо виліз. Дивлюсь, а там циган лопатою гроші віє. Я поздоровкався з ним і пішов далі своєю дорогою. Коли слухаю, аж це: телень-телень... «Ну, думаю собі, - це чорти станового несуть, дасть він мені на горіхи!» Під'їжджає ближче, дивлюсь, аж це сам благородіє в короні: в шлеях не простих, а золотих, та ще й загнузданий, мов жеребець. Письмоводитель на пристяжці – кумедія!... А коні, бач, панами в кареті сидять – понадувалися, тільки очима лупають: чисте тобі панство!... Я до них по-жереб'ячому заржав: це так, як «добрий день» по-нашому, та й пішов собі далі...

Іду, дивлюсь: кум Грицько, що торік помер, в казані сидить, а в тому казані смола кипить, - такий сморід іде, аж у носі крутить!... «Добрий день, - кажу, - куме, якви тут, не змерзли?» - «Ба ні, - каже, тут тепло, як на печі в гарячому просі!» - «А за що ж, - питаюся, - вам кара така?» - «За те, - каже, - що в панів за ланового був». «Хай йому біс, - думаю, не піду більше до панів служити, бо ще й мені те буде»...

Пішов далі, йду та йду... Дійшов до самісінького раю, а в раю річка сметани тече: така густа сметана, що аж сама до рота проситься. Над річкою – дерева, замість листя – гречані вареники: пухкі та свіжі, ніби тількищо з печі мати витягнули. Під тими деревами люди лежать, і, як тільки котрий їсти захоче – рота роззявив, а вареник з дерева та в сметану – бовть! Впірнув, перевирнувся, а тоді прямісінько в рот; тільки встигай жувати. «Ось, - думаю, - життя. Це, мабуть, той сіцілізм, (так наши селяни вимовляли слово «соціялізм».) що про нього скубенти (студенти) з міста говорили». Вирішив і собі до них пристати. Підходжу до крайнього – таке розпаслося, що й дихати йому важко – питаюся: «Чи не можна, пане-брате, і мені коло вас тут прилягти?» А він луп очима та й каже: «А ти хто такий, твій батько чим займався?» - «Та звісно, - кажу, - хлібороб». А він як визвіриться на мене: «Іди геть звідси, тут самі нероби лежать!...»

 

 

«Полтавський соцький»

 

У близькому зв'язку з небилицями стоять цікаві – теж жартівливі – народні пісні, що відомі під назвою «Полтавський соцький». Таких пісень на Україні колись – не так давно – можна було почути багато, співали їх парубки на всіх вечорницях.

З'явилися ці пісні на Україні тоді, коли наші «грамотії» пропаґували ідею «раю на землі». Народ висміював їхні «ідеї» - і в небилицях, і в піснях.

Найпопулярніша пісня цього типу була: «Коли б я був полтавський соцький». Як більшість народніх творів, ця пісня має багато варіянтів. Майже кожний повіт, а, може, й кожне село співали свого «Полтавського соцького».

 

 

 

СКЛАДЧИНА

 

Крім звичайних вечорниць, була колись ще «складчина». Складчина збиралася лише чотри рази на рік: на третій день Різдвяних свят, Великдень і на заговіни – перед Пилипівкою і Великим Постом.

Назва походить від того, що дівчата і хлопці «складались» і влаштовували спільну забаву з вечерею, музикою і танцями.

Завдання дівчат було приготувати вечерю, а для цього вони зносили до паніматки, хто що мав: одна муки на вареники, інша сиру, ще інша масла – всього, чого треба.

Хлопці теж складалися, але вже не продуктами, а грішми. На ті гроші вони купували вина або горілки, а також солодощів для дівчат: цукерки, медяники, марципани. Крім того, хлопці ще наймали музикантів.

Інколи на складчини запрошувано хлопців з іншого села або з інших «кутків» того самого села. Але чужі дівчата не запрошувались ніколи. Запрошені хлопці брали участь у складчині як повноправні члени, і з ними поводилися чемно, гостинно: відступали їм перші місця за столом, дбали, щоб їх добре почастували, шанували як бажаних гостей.

Ось як згадує Марія Ткачук різдвяну складчину на Слобожанщині ще в часи свого дівування – років з пів сотні тому:

«Наступили Різдвяні святки. На третій день дівчата ще з обіду зібралися до паніматки, де сходились вечорниці, і –хто тісто місить на горішки та вареники, хто качає, хто в печі розпалює, а хто побіг до крамниці за різними приправами. Коли вже все готове було, прийшли хлопці і принесли з собою горілки. Щось вони між собою пошепталися і один побіг. За якийсь час приходить і приводить музикантів.

Музиканти ввійшли до хати, привіталися, посідали на лавці та й питаються: «Що ж вам заграти?» - «Грайте нам козачка!» - кажуть хлопці.

Музиканти заграли. Грали добре, хоч було їх тільки троє: скрипка, бубон і дудка. Музиканти грали, а хлопці пішли танцювати. Перетанцювали хлопці та й посідали збоку. Тоді ми, дівчата, попросили: «Заграйте нам метелицю». Вони й нам заграли, ми перетанцювали, а тоді хлопці кажуть: «А тепер, дядьки, заграйте нам «общої»!» Музиканти заграли «польку у два боки», і всі ми разом – і дівчата, і хлопці – пішли танцювати. І так танцювали аж до вечора.

Увечорі, як світло засвітили, посідали за стіл. Кожна дівка сіла з своїм парубком. Не сідали за стіл тільки старша дівка – отаманша і старший парубок – отаман.

Отаман взяв пляшку і чарку в руки, а отаманша – тарілку з горішками («Горішками» на Слобожанщині називають солодке печиво, щось на зразок медяників.) Першу чарку отаман підніс хазяїнові хати, а отаманша йому ж - жменю горішків. Друга чарка – паніматці, потім музикантам...

Коли вже всіх почастували, то поставили пляшку з горілкою на стіл і подали вечерю: вареники, кури смажені... та я вже й позабувала, що там ще було. Горілки випили тільки по дві чарки, щоб кожний пару мав. Більше не пили, щоб не повпиватися. На закуску дівчата частували хлопців «вареною» («Варену» варили з цукру, розведеного теплою водою з перцем.), а хлопці дівчат цукерками.

Як все поїли і попили, старша дівка каже: «Не гнівайтесь, люди добрі, якщо комусь недогода була, бо чим хата багата, тим і рада!» Всі вийшли з-за столу, подякували старшій дівці за вечерю, а старшому парубкові за горілку і пішли в клуню. А в клуні музиканти ще трохи пограли, ми потанцювали та й розійшлися – хто куди знав.

- А чого ж ви всі пішли в клуню танцювати?

- Бо в хаті було тісно, а на дворі сніг ішов!»

 

 

 

ДІВОЧІ ТА ПАРУБОЧІ ГРОМАДИ

 

Колись на Україні існували по наших селах та дрібних містечках дівочі та парубочі громади. На чолі дівочої громади стояла старша дівка – « та, котра вела порядок між дівчатами»; називали її отаманшою. На чолі парубочої громади був старший парубок – отаман.

Отаман та отаманша були довіреними представниками своїх громад, вони залагоджували сварки, влаштовували забави та мали вирішальний голос у прийнятті нових членів.

В обох громадах – дівочій і парубочій – були свої харчові запаси і каси, які складалися з реґулярних внесків членів. Ці каси мали на меті служити релігійним потребам і покривати видатки при організації традиційних свят і розваг.

До парубочої громади приймали захожих хлопців з інших сіл або молодняк («кашоїдів»), що підрісши, заявляв своє бажання парубкувати. Щоб прийняти нового члена, треба було згоди всієї громади.

Процедура прийняття до парубочої громади « місцями досі зветься «коронуванням» й імітує старе всажаннє на коня, піднесеннє на князівство, на ватажківство і т. под» (Михайло Грушевський. «Історія української літератури», ч. 1., 1923. Київ-Львів. Стор. 218. В. Боржковский «Парубоцтво, какъ особая группа въ малорусскомъ сельскомъ обществѣ», «К. Стар.», 1887, VIII, стор. 767.)

«Коронування» відбувалося так: кндидат у парубки з'являвся на збори громади, «відважував» кожному членові низький поклін і давав обіцянку: «Горілку пить, до дівчат ходить і всіх добрих парубочих звичаїв дотримуватись!» Громада підхоплювала свого нового члена на руки і кілька разів підкидала в гору, співаючи хором:

Посіяли дівки льон...

Зв'язок цієї пісні з моментом «коронування», як думає Михайло Грушевський, полягає в таких словах:

На конику удалець,

Що за диво удалець,

Наш Іван молодець!

Після цього ритуалу «коронований» ставив хлопцям могрич: кварту горілки або барильце пива – це вже, як громада вирішить. Після могоричу колишній буезвусий «кашоїд» набував усіх прав парубоцтва: він міг запускати вуса, носити сиву шапку, заломивши її «пиріжком», і, найголовніше, залицятися до дівчат і відвідувати вечорниці.

Крім прав, парубоча громада мала ще й обов'язки перед сільскою громадою. Найголовніші з цих обов'язків були такі: будувати гойдалку на Великдень, колядувати з «звіздою» на церкву під час Різдвяних свят і вирубувати хрест на льоду для Водохрищі.

До дівчачої громади приймали без особливих ритуалів і без могоричу, але з умовою, що кандидатка вже вміє шити, прясти та вишивати. Таке вміння було необхідна, бож на вечорницях бути без діла не годиться.

Обов'язками дівочої громади, крім організації вечорниць і «вулиці» (дивись другу частину «Весна»), були ще такі: квітчати церкву перед великими святами, впорядковувати самітні гробки на цвинтарі перед поминанням мертвих і допомогати працею старим і немічним у селі.

У багатьох селах Київщини, Чернігівщини та Полтавщини дівочі і парубочі громади, хоч і в значно слабшій формі, збереглись аж до 30-х років нашого століття.

 

 

 

ДІТИ

 

Про звичаї наших дітей у «передколгоспній» Україні можна було б написати багато цікавого, але це окрема тема для дослідження не тільки етнографа, а й педагога. Та все ж, говорячи про звичаї народу, не можна оминути й дітей. Ми обмежимося тут лише кулькома спогадами старших людей про свої дитячі розваги взимку.

«Дівчата бавляться ляльками. Кожна лялька когось представляє: «Це мама, а це тітка Наталка, а то бабуся». Про ляльок дбають, як дорослі про дітей: «Ось ми наваримо вареників та будемо обідати». Вареники ліпляться з м'якушки хліба. До ляльок дівчата говорять: «Ми підемо в поле, а ви, діти, зоставайтеся вдома, та не пустуйте, будьте чемні». Або таке: «А ми підемо в гості та вам гостинці принесемо». – Коли мені було років вісім, мама вже привчали мене прясти на веретено – щось таке грубе на мішки, на рядовину. Мама, бувало, зроблять з якихось гірших конопель мичку, настромлять на гребінь, і ми з сестрою сидимо і крутимо веретеном.

Часом бігали на лід сковзатися – без «коньків» (ковзанів), а тільки чобітьми. Їздили санками, найбільше в свята, як були у нас гості – тоді нам цілий день можна було їздити на санках...» (Записано від Марії Д-ко з села Діхтярі на Полтавщині.)

«Я, бувши малим, - згадує Свирид Галушка (Запис зроблений в 1947 році. Ім’я і прізвище оповідача дещо змінені.), - любив сковзатися. Було, змерзну: руки – як буряк, червоні, а не йду до хати грітися. Коли матері терпець увірветься, то вийдуть на поріг і сваряться на мене: «Ворохобнику, ти, - йди до хати. Дивись, он-о вже «дядьки» під носом блищать, а воно ще бігає!» Але, якщо мати сваряться, то це нічого, ще можна сковзатися. Коли ж уже батько вийде з хати і тільки скаже: «Свириде!» - я все кидаю і біжу, бо то вже не переливки.

А як, бувало, сніг іде, то ми залазимо десь у повітку і бавимося там у «тісної баби». Збереться хлопців з десять, а один стане коло стовба, упреться руками і ногами та й тисне всіх у куток, а всі тиснуть його до стовба – ото й виходить «тісна баба».

 

 

Оновлено 21.07.2015

 

Використання матеріалів нашого сайту, а ні в друкованій продукції, а ні в інших виглядах

НЕ ДОЗВОЛЯЄТЬСЯ

 

 

 

Ми чекаємо на Ваші листи

Звертатися за електронною адресою info@zolotoustivska-zerkva-pivni.com

 

 

Ми також шукаємо всіх небайдужих до справи ремонтування і збереження дерев'яної церкви села Півні. Звертайтеся до нас за телефоном +38(098)659-32-59

Координатором ремонтних робіт - є староста Катерина Миколаївна

 

 

 

І

О

А

Н

 

З

О

Л

О

Т

О

У

С

Т

Олекса Воропай

"Звичаї нашого народу"

Етнографічний нарис

Том І

Від автора

Ця книга написана вже тут, на чужині, але матеріяли для неї я почав збирати в Україні з 1937-го року і продовжував робити це до початку 1943-го. Перебуваючи з 1944 по 1948-й рік у Німеччині, я продовжував записи фольклорного та етнографічного матеріялу від людей, які разом зі мною перебували в таборах робітників зі Сходу і в таборах для переміщених осіб.

Беручися за опис українських народніх звичаїв, я ставив перед собою завдання створити суцільний образ народньо-календарних звичаїв протягом цілого року. Для створення такого образу моїх записів та спостережень було недостатньо, а тому я звертався і до відповідної наукової літератури, перелік якої читач знайде в кінці книги.

Вся моя праця про народньо-календарні звичаї розподілена за порами року, а саме: І-ша частина - "Зима", ІІ-га - "Весна", ІІІ-тя - "Літо" і ІV-та - "Осінь".

З нагоди виходу в "Українському Видавництві" (Мюнхен) перших двох частин "Звичаїв нашого народу" я вважаю своїм приємним обов'язком з щирою подякою згадати тут наших, нині вже покійних, вельми авторитетних етнографіф і фольклористів - проф. Л. Білецького та проф. З. Кузелю, які в свій час переглянули текст цієї праці і дали цінні вказівки щодо її поліпшення.

 

Щиро дякую всім тим особам, що безкористовно допомогали мені збирати фолклорні та етнографічні матеріяли вже тут, на еміґрації. Сердечно дякую і тим, хто спричинився до виходу цієї праці в світ.

О л е к с а В о р о п а й

2-го лютого 1958 року, Лондон

 

Олекса Воропай

"Звичаї нашого народу"

Етнографічний нарис

Том ІІ

 

Передмова

Вся праця "Звичаї нашого народу" (народно-календарні звичаї) розподіляється на чотири частини за порами року: "Зима", "Весна", "Літо" й "Осінь".

У 1958-му році в "Українському видавництві" (Мюнхен) вийшов перший том цієї праці, до якого ввійшли "Зима" й "Весна". До другого тому, що виходить тепер, входять дві інщі частини: "Літо" й "Осінь".

З нагоди виходу в сіт другого тому "Звичаїв нашого народу" я вважаю за свй приємний обов'язок подякувати тим людям доброї волі, котрі в приватних листах до мене, або на сторінках української преси, висловили свої завваги та дали відповідні оцінки двом першим частинам першого тому цієї праці.

Об'єктивні та здебільшого прихильні оцінки нашого громадянства дали мені добрий поштовх і заохочення продовжувати працю над вивченням та дослідженням звичаїв нашого народу, в наслідок чого й з'являється оцей другий том.

Щиро дякую всім тим добродіям, котрі спричинилися до виходу в світ цієї праці.

 

О. В о р о п а й

Травень, 1964, Англія